Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

Очі бігали кімнатами в пошуках якогось заняття. Та десь глибоко в душі я відчувала, що все це щось не те. І тоді мій погляд почав спинятися на речах, які безслівно, проте дуже промовисто подавали мені знаки. Спочатку в полі зору опинилася «Подорож до Країни», яка чомусь стояла не на полиці, де їй і місце, а на письмовому столі (не пам’ятаю, щоб я її туди клала; може, мама?). Я взяла її, переглянула автограф авторки, погортала… Але нащо? Я ж тут кожне слово знаю напам’ять. Тієї ж миті роман примостився біля Денисового «Коли хрипне вітер» та «Енциклопедії ворожінь». Я знову згадала Таню. Знов у мені заворушився неприємний хробачок заздрості, проте вже слабше. Надто світлим і приємним видався мій тогочасний стан.

І знову знаки, натяки… Старий записник, куди вносила певні ідеї й задумки щодо майбутніх творів. Списані ще дитячим почерком папірці із зошитів у клітинку − мої перші оповідання, новели, початі й незакінчені романи… Усе це я відкопала, коли прибирала у квартирі, і вже збиралася викинути, та не наважилася.

Тоді я й зрозуміла, куди зараз маю подіти свою енергію, що хтозна звідки взялася й просто фонтанувала з мене. Швидко ввімкнула комп’ютер і, навіть не зайшовши в Інтернет, створила вордівський документ і почала набирати.

Так, саме набирати! Ще хвилину тому в мене не було ні задумки, ні ідеї, я не знала, якими будуть мої головні та другорядні герої, не здогадувалася, що саме маю написати: роман, повість, оповідання; гадки не мала і про жанр (фентезійний, історичний, реалістичний чи романтичний твір)… Я просто писала. І зовсім не мала страху, бо відчула − це воно. Те, чого так чекають усі без винятку письменники, − натхнення. Муза. Але ж саме я знала, як це відбувається насправді.

До мене під’єдналися. Нарешті. Вони почули мене й змилостивилися. Я ж знала, що нічгородці спостерігали за моїм життям у Реальності, тому просто не могли не бачити моїх вагань, зневіри, розпачу. Тільки творчість могла мене порятувати. І це нарешті сталося! Коли десь о восьмій повернулася мама, то застала мене біля комп’ютера. Я дрімала, схиливши голову на стіл, а на екрані монітора був відкритий документ із рівними рядками літер.

− Доню, тобі погано? − Мама легенько торкнулася до мого плеча. Хтозна, яка перша думка виникла в її голові, коли вона побачила мене в такій позі. Може, мені стало зле і я знепритомніла?

Але я спала. І мама, зрозумівши це, коли я підвела голову й поглянула на неї сонними очима, полегшено зітхнула.

− Ні, я просто трохи втомилася й заснула, − виправдовувалася я, упівока глипаючи на екран. Що там написано? Стоячи наді мною, мама могла прочитати. Але вона цього не зробила, бо вела далі:

− Сонце, ти дуже багато працюєш. Ці твої статті − така невдячна робота. Не виснажуй себе. Воно того не варте.

Добре. Вона не зрозуміла, що я пишу художній твір, а мені геть не хотілося зараз щось пояснювати. Ще не прийшов час. Хоча, звісно, коли я завершу свою роботу (якщо завершу), мама стане першим моїм читачем і критиком.

− А що робити? − підіграла їй я так, ніби насправді писала статтю. − Гроші ж нам потрібні. А просто так їх ніхто не дасть.

На мить мама замислилася.

− Думаю, скоро все зміниться.

Цікаво. Але ж я зовсім забула, куди вона ходила.

− Сьогодні ми розмовляли з Олегом і я остаточно вирішила, що піду до нього працювати. Умови, які він запропонував, просто фантастичні.

− А в чім заковика?

− Яка ще заковика?

− Ну, без неї ж не буває. Безкоштовний сир лише в пастці. Хіба сама не знаєш? Просто так фантастичні умови ніхто не пропонуватиме.

Мама зітхнула й ледь помітно зашарілася.

− Здається, − почала вона, − Олег не зовсім байдужий до мене. Тому й хоче допомогти.

− І ти ж, ясна річ, не проти?

− Не проти. Він теж мені подобається.

Ця новина мене не здивувала. І хоч сама я жодного разу не бачила цього чоловіка, але чомусь думала, що він добра людина, хотіла мамі щастя й вірила, що ця зустріч змінить її життя.

− Тепер, сподіваюся, − вела вона далі, і в голосі її звучала надія, якої я вже давно не чула, − у нас усе буде краще. Я менше працюватиму, а більше уваги приділятиму тобі і твоєму здоров’ю. Та й ти сама не муситимеш виконувати цю твою дурну, нікому не потрібну роботу, бо в нас вистачатиме грошей. А там, дивися, підлікуєшся, і ми знайдемо тобі достойне заняття, щоб і для заробітку, і для душі.

О, вона говорила «ми». Цікаво, про кого це: про нас із нею чи них з Олегом?

На підтвердження моїх сумнівів мама додала:

− В Олега є безліч знайомих у видавничій справі, куди потрібні фахові коректори, редактори. Він може допомогти.

А хай і так. Я готова приймати чиюсь допомогу. Набридло бути гордою. Робота мені вкрай потрібна, щоб не заіржавіти й не деградувати.

Та знову поглянувши на монітор, зрозуміла − ось що мені зараз найпотрібніше. Мій роман.

Так, саме роман. Зараз я вже збагнула це остаточно. Прокинувшись після нетривалого, та глибокого сну, я побачила чітку картину того, що маю робити.

Це роман. Містично-історичний. Такого ще ніхто не писав. Він мав стати подією в сучасному письменстві. Як я це знала?

У творі розповідалося про чуму. Чому я вирішила писати про неї? Адже ніколи не цікавилася цією темою, хоча знала про всі ті біди, яких вона завдавала людству впродовж багатьох століть під час чергових спалахів епідемій. Але побачивши, що ця тема так невимушено й правдоподібно вимальовується на сторінках мого роману, я зрозуміла, хто саме під’єднався до мене. І страшенно зраділа!

«Хай трохи відпочине», − подумав Метр і зробив перерву.

На душі в нього було легко й приємно. Давно вже не творив. На відміну від решти донорів, він не мав постійного реципієнта, тому час від часу міг під’єднуватися до будь-якого талановитого митця в Реальності, а потім покидати, не завдаючи йому цим шкоди. Адже Метр − не просто Письменник, а ще й керівник, тож не може цілком віддаватися самому лише мистецтву, і якби прив’язав до себе когось одного, то прирік би його на безладне творче життя.

Скільки в нього